У нас кожне місто, село чи хутір – це великий параграф української історії, можливий осередок туризму, відпочинку й оздоровлення душі й тіла. Про рідні пейзажі й колишнє місце відпочинку знатних осіб, історію маленького населеного пункту і розкажу. І роблю це з корисними цілями, аби навчилися цінувати те, що маємо… Тож за лісовою стіною з одного боку і річковою стрічкою з іншого ховається село аристократичного походження. Його краєвидами захоплюються ще з часів давніх племен. І до сьогодні воно не втратило своєї чарівності. Якось жителі села Кураш Дубровицького району помітили, що на березі річки Горинь, яка своїми водами омиває населений пункт, з’явилися незнайомці. Потім з’ясувалося, що ті люди приїхали з Німеччини. Іноземці подорожували Європою, і життя занесло їх на поліські простори. Планували побути в мальовничому куточку день-другий, а затрималися на декілька тижнів. Мешканцям зізналися, що гарнішого місця за це маленьке, забуте Богом село ніколи не бачили.

Прогулявшись вулицями Кураша, тепер здається, що Всевишній і справді останнім часом не згадує про нього. Раніше тут пани куражилися, у часи совєтів своєю різноманітністю та розмірами вражали кораблі водної станції, процвітало сільське господарство. А зараз усе це кануло в Лету. Руїни колишнього колгоспу вітають приїжджих, а обвалені стіни школи проводжають на іншому кінці головної вулиці. Чисельні баржі вже не радують малечу, озеро обміліло й замуліло. Відсутність роботи, висока смертність серед населення (більшість якого становлять люди старшого віку) забирає колишню славу в цього місця. Не один двір тепер зустрічає пусткою. Лише на свята тут дуже людно, бо церковні дзвони скликають усіх, хто пов'язаний із Курашем хоча б найтоншою ниточкою. Нехай і не майоріє благоустроєм, та все ж залишається таким же прекрасним, як колись. Бог щедро нагородив цю землю: славною історією, талановитими й безстрашними мешканцями, безмежним лугом, річкою, озером, на славнозвісних Кураських горах - лісом, який віками частує жителів дарами природи.

З часів прадавніх Кураш належить до найдавніших поселень Пригориння. Польські історики другої половини ХІХ ст. припускали, що ця місцина на порозі виникнення Русі була столицею дулібів. Підставою для такої гіпотези стало прадавнє городище у вигляді чотирикутника в лісі поряд із селом. Польський дослідник Г. Осовський від цього факту виводив і назву оселі Кураш: значення цього слова потрібно, на його думку, шукати в мові древніх племен, що населяли ці краї. До того ж, тут знайшли низку кам’яних знарядь праці, що дозволяє стверджувати, що життя на території села зародилося ще в доісторичну добу.

Незвичайна, мальовнича природа колись привабила до себе на куражі, тобто розваги, князів Гольшанських-Дубровицьких, які перетворили Кураш у свою відпочинкову оселю. Тому багато хто з краєзнавців погоджується, що саме любов панів до відпочинку в цьому місці й породила назву населеного пункту, який ще в минулому найменувався як Кураж і Куразь. Правдивість цієї думки підтверджено тим, що біля сіл Понора, Майків, Жаворів, Дольськ, Глубичок, Мілятин, Садок та інших Острозького повіту ще в ХІХ ст. були мальовничі лісові урочища під назвою Кураж, де полюбляли відпочивати й веселитись їх мешканці. Навколишні ліси своєю зеленою стіною закривали від чужих очей цю княжу оселю з суші, і тільки водний шлях до Прип’яті через Горинь поєднував Кураш, Дубровицю з родинним осередком князів і навколишнім світом. Срібні та золоті монети, знайдені на околиці села, свідчать про торгові зв’язки мешканців цієї відпочинкової зони з далекими містами Візантії та Західної Європи.

Передостаннім власником цього місця був князь Йосип Любомирський, який згодом передав володіння домові Косовських. Ця родина господарювала тут до Першої світової війни. Місце чернечих подвигів Біля маленького села прорізають горизонт так звані Кураські гори. То звичайна височина, не зовсім притаманна нашій частині Східноєвропейської платформи. Деякі краєзнавці називають їх ще й Бережницькі, одначе їх давня історична назва – Кураські. Довжина гір з півночі на південь сягає 3 км, ширина від 400 до 800 м, висота 30-40 м на Горинню. Впродовж віків приваблювали вони своєю красою не лише наших далеких пращурів, а й уже в пізніші часи місцевих князів, які вибудували на горах фортецю, оточену трьома рядами земляних валів із дубовими частоколами, ровом, заповненим водою. Сліди цього важливого оборонного городища добре простежувалися ще в середині XIX ст., а наприкінці цього періоду зрубали велетенського дуба, який мав 900 верстів приросту, тому вік городища має понад 900 років.

Польський геолог Г. Осовський, який у середині XIX ст. шукав на Кураських горах бурштин й інші мінерали, знайшов там багато керамічних виробів. Але, як геолог, він не заглиблювався в широкі археологічні дослідження, а лише описав випадкові знахідки під час розкопок. Однак городище в добу Київської Русі вже було безлюдним, а його будівлі й частоколи на земляних валах знищив час.

У Х-ХІІ ст. Кураські гори і саме городище, вкриті дубовим лісом, приваблювали до себе ченців-коліотів, анахоретів-відлюдників. Свідченням того є два переконливі докази: до кінця XVIII ст. гори мали прикметник «святі», а місцеві жителі в другій половині XIX ст. знаходили тут вимиті дощами речі християнського культу: хрести-енколпіони, образки на камені, черепиці, такі ж натільні хрестики й інше. Отож, перед тим, як у XV ст. Кураш став відпочинковою оселею князів Гольшанських-Дубровицьких, святі Кураські гори ще до татаро-монгольської навали 1240 року були місцем спасіння ченців-коліотів. Тут вони з’явилися ще задовго до офіційного хрещення Володимиром киян 988 року, а саме з появою християнства на наших землях від братів Кирила та Методія. На жаль, початки монашества не зафіксовані в історії, як писав митрополит Іларіон (Іван Огієнко), однак воно в Україну прийшло з Візантії і започаткувалося в нас так само, як коліотське, тобто відлюдне, подвижницьке. Правдивість цих думок про існування коліотських обителей у X ст. стверджував митрополит Іларіон у своєму творі «Слово про Закон і Благодать», де вже за князя Володимира Великого «...монастирі на горах стояли...». Тобто саме печерські коліотські обителі на горах княжої України. Такий печерський монастир в XII ст. з’явився і на святих Кураських горах. Про кураське серце Та повернемося в ту добу, коли Курашем прогулювалися представники роду Дубровицьких, бо саме в цей час створили перлину цього мальовничого села – храм Преображення Господнього. Ініціативу його побудови приписують князеві Юрію Гольшанському – великому будівничому наших святинь, щедрому їх жертводавцю.

Одна з легенд розповідає, що він спорудив його на знак врятування рідні від ворогів. Найімовірніше, церкву звели в кінці ХV – на початку ХVІ ст. Її майстрами й архітекторами були місцеві поліські зодчі, які й створили цей безцінний архітектурний шедевр. Святиню звели з вибраного пущанського дерева. Вона являла собою тризубий храм із пізніше надбудованою в ХІХ ст. дзвіницею. Про давність церкви в Кураші свідчив збережений у церковному архіві перелік її настоятелів, починаючи від 1712 року. Храм Преображення Господнього ще за часів князювання роду Гольшанських славився багатством предметів духовного мистецтва, давнім триярусним іконостасом, безцінним архівом і бібліотекою, богослужбовими книгами. Зберігали тут прадавнє рукописне Євангеліє, 15 давніх стародруків та інші, що майже всі видали отці василіани в Почаївській друкарні. Більшість металевих церковних предметів були срібними, посріблені, а серед безцінних святих образів зберігалися знамениті «Рай» і «Пекло», які належали до світових шедеврів народного іконопису й стали, як і вся мистецько-духовна скарбниця церкви, жертвами атеїстів-більшовиків. То є дуже трагічна сторінка історії села, бо храм спаплюжили обманним чином.

Влада, яка прийшла тоді царювати в ці місця, боялася спротиву населення в питаннях, що стосувалися віри в Бога. Бо церква завжди була серцем будь-якого села чи міста, місциною, втішною для кожної душі. Совєти знали, що курашани не дозволять розорити храм, особливо його жіноче населення. Тож, як розповідають старожили, вони їх обманули, пославши в поле на роботу. А в цей час ікони і все святе, що було в церкві, викидали через розбиті шибки. Коли ж жінки дізналися про злочинні дії цих варварів, із плачами й криками кинулися рятувати рідний храм. Але було вже пізно - колись святе місце перетворили в склад. Навіть жахливо уявити, що в документах є записи про те, що приміщення церкви комуністи планували використати під сільський клуб. Багато років гуляли тут вітри, але та добра боголюбна енергія залишилася в стінах назавжди. Господь покарав кривдників. Люди кажуть, що у всіх, хто поглумився над кураською церквою, було тяжке життя й трагічна смерть. Непривітною видалася доля не лише храму, а й його настоятелів, які завідували ним у радянські роки. Отця Власія Пашкевича за другим приходом московсько-більшовицьких «визволителів» заарештували енкаведисти в дуже підступний спосіб. У ніч напередодні свята Різдва Христового вони, переодягнені у форму українських повстанців, забрали його з дому. Священик провів 10 років у концтаборах, і лише в 1955-ому повернувся в Україну.

Сьогодні церковна громада села Кураш, як і колись, дуже міцна й згуртована. Настоятелем храму є отець Василь. Якось він вирішив визначити точний вік намоленої місцини. Завіз у Київ зразки дерева, науковці протримали його з рік, дерево знищилося, а результатів – жодних. Натомість у 1988-ому громада домоглася відкриття церкви. Кошти на реставрацію збирали всім селом. Престольним празником маленького села є Святий Спас. У той день, як і на Паску, у церкві яблукові немає де впасти, бо за розміром вона зовсім невеличка. Але зсередини вражає своєю незвичною атмосферою. Цікаво згадати й про те, що колись кураські умілиці вишили для настоятеля храму отця Василя рясу, яку він одягає на великі свята. Такий самобутній одяг, напевно, має не кожен священнослужитель. Тіні забутих предків Маленьке село приховує в собі багато фактів язичницького походження. Можливо, муза Коцюбинського, якби побувала в цих місцях, надихнула б автора на продовження історії про тіні забутих предків, бо легенд і звичаїв, оповідок-жахайстиків про Кураш вистачає. Деякі з них розповіла Надія Свищевська, яка сама родом із кураської землі.

Найбільше вразили дві історії про сільський храм. Колись, багато років тому, в церкві був сторож. Адже в приміщені святині зберігали стародавні й цінні реліквії. Чоловік той був уже старшого віку. Й одного разу замість нього на нічну варту пішов його син. Прийшла нічка… І прибіг переляканий хлопчина додому, бо щось дивне діялося в храмі: церковні дзвони самі собою дзеленчали. Ойкнув старий, стукнув себе кулаком у лоб та й мовив: «Забув тобі сказати, що це ж через те, що ти не так на ліжку ліг. Бо ж як не в той бік голову покладеш і ноги, то чорти будуть бігати сходами й дзвонитимуть у дзвони. То розваги в них такі. Ляж у протилежний - і все буде гаразд». Пішов молодик у храм. Зробив так, як батько звелів, і справді все в церкві затихло. Нелегко, напевно, працювалося колишнім сторожам святого місця, якщо їм доводилося стикатися з потойбіччям. Кажуть, що була в році така ніч, коли туди сходилися душі померлих, а за ними слідом крутилися клубочки. Не витримав сторож та й запитав у однієї душі, що ж то таке. Відповіла покійниця, що то ненароджені дітки, втрачені через нещасні випадки чи внаслідок аборту, йдуть за ними слідом. Ще чоловікові давно впала в око душа дівчини, яка щоразу тягла за собою до церкви все більше відер з водою. Він спитав у неї, чому це робить. Померла відповіла, що у відрах носить сльози матері, яка не може пережити її смерть. І попрохала знайти неньку й сказати, щоб більше за нею не плакала, бо дівчині вже несила було витримувати важку ношу.

Ось іще оповідка про храм. На кураській церкві, на вершечку даху, колись був знак у формі півмісяця. Якось люди помітили, що фігура розміщена не в тому положенні, що зазвичай. Про це й розповіли одній бабусі сільські хлопці. Старенька, зізналася, що то вона минулої ночі пролітала там і випадково її зачепила. Парубки дуже злякалися відьми, й так утікали, що не зчулися, як опинилися вдома. Ще переповідають, що в цих краях бачили русалок. Часом тут прогулювався велетень, який з’являвся тільки вночі. Він ступав кураським лугом, а річки, в яку це створіння мало хоча б трохи зануритися, наче й не було. Як ішов уперед, так і прямував далі, незважаючи на перешкоди. Одного разу, зустрівши це надприродне явище не зрозуміло що, місцевий житель вирішив із ним привітатися. Коли фігура велетня була вже зовсім близько, обізвався до нього. І здійнявся шалений вітер. Чоловік дуже перелякався й біг щосили додому. Комусь стилет, а комусь стилос.

Між Бережницею та Курашем насипаний курган, де поховані тіла учасників повстанського руху. У братській могилі лежать 14 вояків УПА, які загинули 20 листопада 1943 року під селом Ліпне Володимирецького району в нерівному бою зі спецзагоном Медведєва. Лише вісім тіл вдалося ідентифікувати. Зокрема тут поховали сотенного командира УПА Гука. Раніше це місце було непомітним, так вдало його замаскували від ворогів, які не боялися тривожити навіть мертвих. Згодом поховання віднайшли. Але ще тривалий час його остерігалися ті, кого ще розшукували каральні загони, натомість приводили підлітків із сусідніх сіл і вони в сумках носили до лісу землю, думаючи, що на майбутній горі височітиме пам’ятник Тарасові Шевченку. Юнаки пішки проходили 5-10 кілометрів із землею, і так тривало доти, доки на місці захоронення не виникла чимала гора. Сьогодні на могилі височіють пам’ятний знак, герб і національний прапор. У 1991 році її освятив священик із Рівного. Пам’ятають про полеглих побратимів і колишні воїни-повстанці й навідуються до них, щоб розповісти, яка вона зараз, ця Україна, за яку віддали свої життя. До речі, дехто з краєзнавців стверджує, що саме завдяки тому, що в кураському лісі вирувало повстанське життя, село й не постраждало в роки Другої світової війни, бо німці боялися ступити сюди й ногою. Хто насмілювався, той зникав безслідно. Не дивно, що було так, адже ще князі розуміли, що Кураш – село-фортеця. Тут жили й живуть колишні воїни УПА. Про одного з них - Олександра Шмалюха, а тепер Степана Бакунця, на сторінках видання розповідала не так давно. Його дружина Ганна Захарівна була зв’язковою служби безпеки Сарненського та Дубровицького районів. Колишній повстанець і Денис Добринський, зв’язковий на псевдо Гайовий. Василь Корнійчук (Калина) в селі керував вишколом. Його брат Федір Корнійчук мав псевдо Колійовий, бо до війни працював кондуктором на залізниці. Тетяні Кухаревич було лише 15 років, коли стала зв’язковою. Більшості з цих людей уже немає, а ті, хто лишився жити, вже давно не приховують правди про страшні часи. До речі, село Кураш серед упівців теж мало свій псевдонім – Під зеленим дубом. Кураський край породив і прийняв до себе не лише бійців, а й людей творчих. Тут у 1918 році з’явився на світ громадський діяч в еміграції Микола Досінчук-Чорний. Ім’я його відоме не всім, але ця особистість варта уваги. Був він дитиною православного священика, який служив у Кураші, Чайчинцях і Старому Чарторийську. Як наймолодший син, за сімейною традицією Микола в Кременці студіював Богослов’я, але через участь в українському державницькому русі більше часу прожив у Львові та Яворові. Був активним учасником спротиву польським окупантам у боротьбі за Україну на території Галичини. В 1944 році покинув Батьківщину. Отримав магістра з права, якийсь час вивчав медицину в Німеччині, але в Америці (з 1950 року) опанував інженерний фах і працював технічним дизайнером. Свої надзвичайні організаторські здібності Микола Досінчук-Чорний уперше проявив в організації вистав художніх творів, а дохід із продажу мистецьких робіт призначили для підтримки української православної семінарії в Канаді. Він був активним членом різних культурних і політичних організацій і великим патріотом, але вирішив присвятити своє життя розвитку кобзарського мистецтва. Дуже любив бандуру, вважав її другим національним символом після тризуба та вістункою української долі. Тож її шанувальник Микола Досінчук-Чорний став вістуном на американському континенті, а відтак усіх земель із українськими поселеннями, пов'язавши кобзарів-бандуристів у всьому світі в одну могутню творчу родину. Школу ж Кобзарського Мистецтва в Нью-Йорку заснували в 1973 році в домі Миколи. Доньки Ірина та Лідія були там серед перших студентів, а згодом викладали. Велика кількість української молоді пройшла через цей заклад і брала участь у різних семінарах. Небесний звук золотострунної бандури чарував їх. Молодих людей навчали славні бандуристи, яких американська публіка вітала з великою пошаною, бо виступали на багатьох концертах і в дуже престижних місцях. Наприклад, у Лінкольн-Центрі, в катедрі св. Патрика, де вітав усіх Папа Іван Павло ІІ і де їх вибрали серед усіх кращих етнічних ансамблів міста Нью-Йорк. Виступали в залах Бродвею, в ООН, брали участь у святкуванні 200-ліття США та в багатьох міжнародних заходах. У 1984 році Микола Досінчук-Чорний організував великий концерт за участю понад 130 бандуристів із Америки, Канади та Європи. Згодом це зробив і в далекій Бразилії, коли зібрав кошти від підприємців і людей доброї волі, щоб вислати 300 бандур разом із інструкторами, аби там найкраще прийнялося кобзарське мистецтво. Після проголошення незалежності України митець часто подорожував рідним краєм, відвідуючи кобзарів, бандуристів, ансамблі, діячів й описував їхню діяльність у пресі діаспори. Помер він і похований не в українській землі, але не кожен той, хто тут живе, може похвалитися такою любов’ю до рідної культури. Цікавою особистістю, причетною до села, є настоятель його церкви в 1930-1945 роках отець Власій. Він правив служби Божі в храмі українською мовою, мав дар проповідника і за свою велику любов до Господа переслідувався польською поліцією, був у списках священиків, яких підозрювали в членстві ОУН. Ось яку характеристику дали польські поліцаї цьому видатному українському душпастирю: «Пашкевич Власій парох в селі Кураш Дубровицької гміни Сарненського повіту, український діяч, вороже наставлений до Польщі, в його помешканні відбуваються збори, приїжджають студенти зі Львова. Його родина вихована в дусі українського націоналізму. Проводить акції виховні в цьому ж дусі серед людності. Утримує близькі стосунки з запідозреними в членстві ОУН». Саме в той час, коли складали документ, поляки на Холмщині влітку 1938 року зруйнували 168 православних храмів, що викликало різку реакцію населення. Отець Власій у своїх проповідях закликав вірних молитися за мучеництво Холмщини і був за це покараний поляками грошовими штрафами. Виховання в релігійно-національному дусі розпочинав священик із власної родини. Син Никанор по закінченні Духовного училища отримав освіту у Волинській духовній семінарії в Крем’янці, Богословському факультеті Варшавського університету. Під час його навчання у Варшаві на літні вакації приїжджав у Кураш викладач університету, відомий вчений, ієрарх УПЦ на Холмщині й у Канаді, професор Іван Огієнко, митрополит Іларіон, щоб поспілкуватися з отцем Власієм, відпочити серед мальовничої природи Пригориння. Настоятелю церкви Власію та його синові Никанору за любов до Бога й України судила доля пройти комуністичні гулаги, повернутися на рідну землю й бути похованими на кладовищі в селі Кураш. Народилася в цім місці й знає про нього чимало і Надія Свищевська, яка проживає в Сарнах, навчає дітей української мови та літератури в Сарненському колегіумі, входить до Національної спілки журналістів України, керує літературною студією «Джерельце». З 1998 року її вірші друкують у періодиці. У 2002-ому вийшла перша книга Надії Михайлівни «Запитаю в берізки», згодом побачили світ «Конвалії в серці», «Квіти дивосилу», «Торкнутися таїни». А нещодавно у співавторстві з Раїсою Тишкевич презентували видання «За тебе, рідна Україно», куди ввійшли спогади ветеранів УПА, серед яких чимало курашан. Не меншою гордістю села є народний аматорський фольклорний колектив «Хорланка», який уже півстоліття доносить до людей світле мистецтво пісні й душевності. Земля благословенна Кураш прекрасний у будь-яку пору року, але мене найбільш чарує навесні, коли вбраний білим цвітом вишень і яблунь. Тоді й птахи співають солодше й гучніше. Село заквітчане снігом із пелюстків. Вітер час від часу зриває суцвіття з дерев і кидає під ноги. Від пахощів, які він підносить, серце починає битися сильніше: і від щастя, і від любові до всього живого. Наймиліші спогади викликає улюблене місце дітвори, яка стрибала й бігала по старих кораблях і баржах, просто з них ловила рибу власноруч зробленими вудками з лози. На місці водної станції, колишнього причалу суден і височів маєток князів Гольшанських. Мало село благо матеріальне, та воно кануло в далечінь років. Тепер є лиш спогади й благо духовне. Цікава пора тут на косовицю. Ділянки з сінокосом розміщені за рікою. Дістатися туди легко – поромом. Декілька років тому він став у нагоді не тільки для курашан, але й для жителів інших районів, яким треба було минути Дубровицький і Сарненський. Бо ж міст у Ремчицях, що пов’язує ці два регіони, закривали на реконструкцію, яку так до кінця і не скінчили. Я ще довго співатиму елегії кураській землі. Те, що вона благословенна, процвірінькають і ластівки, що літають над хатинками. Кураш не зникне, хоч і вимирає його літнє корінне населення, бо надто красиве це село. Колишнє місце куражів, як справжня мушля з коштовною перлиною, чекає, доки його відкриють.
 

Антоніна КОРЕНЬ.

Thursday the 12th. Соломіївська публічно-шкільна бібліотека - Joomla Templates